БОРИС ГРІНЧЕНКО В ЕТНОГРАФІЧНІЙ НАУЦІ
У зорях небесних великий закон,
Небесний, злотолитий.
Закон над законом: свій рідний край
Над все ти повинен любити.
Із «Космічних пісень»
Яна Неруди, чеського поета.
Переклад Івана Франка
Наукові успіхи Бориса Грінченка в етнографії, як і в інших науках, досягнуто завдяки невсипущій праці, рушієм якої і була любов до України і українського народу.
Основну етнографічну працю закінчив 1904 року написанням сотень етнографічних статей для «Большой энциклопедии» за ред. Сергія Южакова і проф. П. Мілюкова (22 томи за 1901–1909). Як вчений-енциклопедист фактично призупинив етнографічні студії, зайнявшись підготовкою і виданням чотиритомного «Словаря української мови». Певною мірою також і етнографічною працею, а не тільки лексикографічною. У 1909 році було завершено друк «Словаря української мови». Нарешті було вперше унормовано українську мову, а видання Київської «Просвіти» стали нормою українського правопису.
Три томи етнографічних матеріалів (1895, 1897, 1899 – це дати виходу окремими відбитками із «Земского сборника Черниговской губернии»), четвертий випуск із точнішою, як вважав Б. Грінченко, назвою «Из уст народа» вийшов 1900 року також у Чернігові і відрізнявся хіба що зміненим форматом. Чотири випуски етнографічних матеріалів якоюсь мірою рівнозначні чотирьом томам «Словаря української мови», бо мали обидва видання не тільки наукове та загальнокультурне значення, а й ідеологічне та політичне, закладали міцний фундамент у побудову майбутньої української держави. Всі чотири випуски етнографічних матеріалів підкреслювали їхній загальноукраїнський соборний характер (від записів М.М. Грінченко до переданих Б. Грінченку записів Наталії Кобринської). Грінченко щиро дякував усім, хто подав допомогу «вызванную их благородным сочувствием делу народоизучения» (Передмова до збірки «Из уст народа»). Таке призначення етнографічних матеріалів він чітко розкрив у дарчому написі З. Г. Богдановій:
«Ця книжка складається з творів, записаних од народу. Записуються вони, між іншим, на те, щоб по їх можна було вивчати народ – його мову, звичаї, розвиток, – увесь народний світогляд, бо тим людям, що хочуть працювати для добра свого народу, треба знати цей народ. З такою думкою складалася й ця книга. Гарно впиватися соняшним сяєвом, але нещасливому сонце не сяє, а коли й сяє, то мов ворог сміється. Узнавати, як живе нещасливий, приходити до його на поміч, роблючи так, щоб хмари не закривали йому сонця правди, краси і добра – ось на що ми повинні жити. Йти самим до світу і вести за собою до того світу і тих, хто блукає серед темряви, – більшого щастя у людини не може бути».
Грінченко вів неспинну боротьбу на кількох фронтах – проти російського самодержавства, яке вело несусвітню русифікацію освіти, книговидавничої справи, всього суспільного життя в Україні. Другий фронт – проти Австро-Угорської імперії, до складу якої входила т. зв. Угорська Русь, заселена українцями, серед яких насаджувалося мадяронство, подібно як у Росії малоросійство, і нищилася українська культура, мораль, свідомість і світогляд. Третій фронт був найтяжчий – це боротьба внутрішня, проти своїх русифікаторів, мадяризаторів, ополячувачів, які за царські рублі, польські злоті, австро-угорські асигнації продавали себе і український народ. В одній із праць Б. Грінченко наводить статтю Гаврила Русина (Якова Головацького. – В. Я.), написану ним (щоправда, з подачі М. М. Верещинського) «на руїнах колишньої столиці Галича 25 червня 1846 р.». І звався цей памфлет «Становище русинів у Галичині». Знаємо, що мало чим відрізнялося становище русинів у Галичині від становища українців у Росії. «Сумно для народу, коли негідні люди чужої нації топчуть ногами його національність, але значно сумніше, коли син-виродок роздирає груди своєї рідної матері. На жаль, ми мусимо сказати це про наш народ: в його надрах таїться надто багато брудних виродків, таких гнобителів нації, котрим гарантоване цілковите безсмертя. Але вони гірше Герострата, оскільки храм національності дорожчий [в] тисячу разів, ніж храм Діани…» (Jahrbücher für slawische literatur. Kunstund Wissensehaft (№№ 9–10). Лейпциг).
Грінченко знав цю публікацію Гаврила Русина і вистрелив нею по всіх трьох напрямках, де купчились вороги його народу. Досить згадати, як зірвав Б. Грінченко святкування ювілею власниці приватної школи, в якій працював Б. Грінченко, – русифікаторки Христини Алчевської-матері. Радянські історики педагогіки все ж підносили Х. Д. Алчевську як просвітительку і шельмували Б. Грінченка як буржуазного націоналіста. Олександр Мазуркевич вихваляв Алчевську, що вона до покажчика «Что читать народу» ввела назву збірки поета-революціонера, засланця Павла Грабовського. Виникало питання, що було складніше – чи ввести до покажчика назву збірки, чи видати саму збірку? Збірку поезій видав саме Б. Д. Грінченко, який вів безоглядну і безкомпромісну боротьбу проти тих, хто роздирав груди рідної матері і топтав ногами свою національність. У таких умовах протікала наукова робота Б. Грінченка. Над його навіть етнографічними виданнями висів дамоклів меч царської і духовної цензури.
Борис Грінченко в українській історії, зокрема в етнографічній науці і фольклористиці, не тільки представ-ляв третє покоління народницької інтелігенції «хлопоманів»-українофілів, що ходять в народ, щоб допомогти «якомусь дідусеві пасічникові» чи «старенькій бабусі». Друге покоління народницької інтелігенції, що з романтичного ґрунту ставало на ґрунт реалістичний, на ґрунт практичної роботи, в першу чергу етнографічної роботи: збирання етнографічного матеріалу, його опрацювання і видання – аж до створення наукової інституції – Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став прообразом майбутньої Академії наук України, а паралельно у Львові було засноване Літературне товариство імені Тараса Шевченка, яке 1892 року таки було перетворене в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), фактично структуроване за зразком уже існуючих академій наук в інших країнах із академічними відділами і науковими виданнями та науковою пресою. Основними фундаментальними виданнями стали «Записки наукового товариства імені Шевченка» (ЗНТШ), «Етнографічний збірник» та ін.
Як етнограф Борис Грінченко виконав об’ємну чорнову, образно кажучи – шахтарську, роботу. Крім влас-них записів і збирання етнографічного матеріалу, він уклав перелік варіантів, введених ним у видання текстів, подав сотні позицій наукової літератури етнографічного, фольклористичного і етнологічного змісту. Тривалу бібліографічну роботу Грінченко підсумував у виданні «Литература украинского фольклора. Опыт библиографического указателя. 1777–1900». Це був покажчик найперше праць з української етнографії.
Грінченко не відкривав уже відкрите і зібраний обширний етнографічний матеріал, виключно словесно-наративний, – казки, оповідання, пісні, легенди, перекази, прислів’я і приказки, замовляння, прикмети, забобони й інші жанри усної народної словесної творчості, – він структурував за схемою М. Драгоманова («Малорусские народные предания и рассказы», Київ, 1876), і досліджував лише те, що в своїй сукупності давало чітке знання народного уявлення про світ і людину в ньому, народні моральні критерії, що і формувало «гармонію» суспільного життя і філософію буття нації.
Етнографію Борис Грінченко поставив на службу народної просвіти як джерело знань про свій народ.
Статті Б. Грінченка в «Большой Энциклопедии» не підписані, але в архіві письменника (Інститут рукопису НБУВ) збереглася авторська чернетка всіх статей, написаних для енциклопедії С. Южакова із вказівкою сторінок кожного тому і кількістю рядків у кожній статті.
Підсумовуючи досягнення Бориса Дмитровича Грінченка в етнографічній науці, треба перш за все відзначити, що він надав етнографії значення паспорту нації. Він перетворив етнографію в науку про самоідентифікацію народу, як народу самобутнього, оригінального із неповторною культурою і духовністю.
Грінченко закладав або розвивав уже закладені наукові основи низки українознавчих дисциплін – краєзнавства, народознавства, етнології, етнографічної географії, етнографічної лінгвістики, музичної етнографії, етнографічної психології – та інших ланок етнографії, як спершу фольклористики та етнології.
В. В. Яременко, канд. філол. наук, почесний професор Київського університету імені Бориса Грінченка